Комунальний заклад "Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) комбінованого типу №33" КМР

 







Батьківський лекторій

 

КОМП’ЮТЕР.

Сьогодні комп’ютером нікого не здивуєш. Це сучасне чудо техніки є доступним і дорослим і дітям. Стало навіть модно, щоб у дитини комп’ютер з’явився якомога раніше, щоб малюк розвивався швидше. І разом із появою комп’ютерів миттєво виникли і наукові суперечки: корисно або шкідливо для дітей сидіння за комп’ютером?

 

Однозначної відповіді, звичайно ж, немає. Комп’ютерні ігри розвивають у дитини швидкість реакції, пам’ять й увагу. Щоб грати в комп’ютерну гру, маляті необхідні посидючість, спритність. За допомогою таких ігор дійсно розвивається логічне мислення, дрібна моторика рук, зорова-моторна координація. Виконуючи веселі ігрові завдання, дитина вчиться  аналітично мислити в нестандартній ситуації, класифікувати та узагальнювати поняття, прагнути до поставленої мети. «Ну, хіба це погано?» - запитують батьки.

Крім того, діти, які легко орієнтуються в комп’ютері, найчастіше почувають себе і в житті більш упевнено. Вони легше адаптуються до різних ситуацій.

Часто саме комп’ютер допомагає залучити до занять дітей, яких важко посадити за звичайне читання або розв’язання задач. Тут вони потрапляють у гарну казку, де  діють веселі й спритні герої. Наприкінці гри малюка обов’язково похвалять або навіть видадуть почесний диплом. Тут у дитини обов’язково що-небудь вийде ы виникне «ситуація успіху», після цього захочеться ще пограти. Адже комп’ютерні розвивальні програми називаються «іграми», а зовсім н «заняттями».

Якщо не дотримуватися, а , просто кажучи, не обмежувати ком’ютерний час для дитини, то незабаром вона із помічника перетвориться на Вашого сімейного ворога. Лікарі-окулісти застерігають,  що занадто тривале знаходження перед монітором комп’ютера може призвести до зниження зору. Але  найбільша небезпека – це виникнення стійкої комп’ютерної залежності. Весь свій вільний час дитина проводить перед комп’ютером. Вона грає в будь-яку вільну хвилинку. Для батьків така поведінка повинна стати тривожним сигналом. Чому малюк віддає перевагу віртуальному життю? Можливо, якісь життєві обставини стали для нього дискомфортними? А можливо, останнім часом йому не вистачає Вашої уваги, і він у такий спосіб вирішив поповнити його дефіцит?

Комп’ютерна залежність, звичайно ж виникає не раптом. Спочатку дитина грає просто так, заради інтересу. Потім поступово вона втягується в гру, довідується правила, стає успішною. Потім настає час ігор на гроші, а таких в Інтернеті чимало. Якщо батьки забороняють їй грати вдома, то дитина знаходить можливості та йде до ігрового салону або комп’ютерного клубу.

Комп’ютерні  ігри

Уважно поставтеся до вибору комп1ютерних ігор. Вони повинні відповідати віку дитини й не мати агресивних настроїв.

Як тільки Ви помітили, що в дитини зник інтерес до реального спілкування, вона довго просиджує за комп’ютером, настав час бити  тривогу. Краще не доводити ситуацію до крайності.

Як зробити так, щоб комп’ютер не заподіювати шкоди, а був корисним?

  1. Обмежте час, протягом якого дитина сидить за комп’ютером.
  2. Ретельно відбирайте комп’ютерні ігри, для початку спробуйте «пройти» їх самостійно.
  3. Не купуйте дитині ігри, в яких є агресія, насильство.
  4. Пояснюйте дитині, що комп’ютер, в основному, повинен використовувати не заради гри, а для справи.
  5. Не ставте комп’ютер у дитячій кімнаті. Це призводить до безконтрольного його використання.

 

 

ЯК ВИХОВАТИ ПОВАГУ ДО БАТЬКІВ

Повага до батьків, безперечно, належить до найважливіших народ­них виховних принципів: шануй батька й матір, будеш довгожителем на землі. Нехтувати своїми батьками, а тим паче кривдити їх, ніхто не сміє («Куля мине, а материне слово не мине», «Батькова та материна молитва і з моря викидає, а прокльони і в калюжі топлять»).

Звернення до зразків усної народної творчості, пройнятої духом глибокої поваги та любові до людини, дає можливість простежити певні закономірності народного батьківського виховання.

 

 

Українцям, як і представникам інших народів, здавна притаманна орієнтація на ідеальне, взірець, на який варто орієнтуватися.

За народною педагогікою, родинне виховання матиме добрі наслідки тоді, коли в сім’ї такою довершеністю володіємо ми, батьки, як най­перші вихователі дитини. Це стосується насамперед уміння створити сприятливі умови для виконання нашої головної місії — виховання дитини.

З давніх-давен народ помітив, що повноцінним виховання дітей буває лише в щасливих сім’ях, де першоосновою шлюбу є мотиви ви­сокоморального порядку — любов, повага, вірність, взаємодопомога подружжя («Як люба дружина, то люба й у ряднині», «Живуть між со­бою, мов голуб з горличкою»). Доброзичливі стосунки між подружжям

 

та їхнє гуманне ставлення до дітей та найстарших у родині — дідуся й бабусі — є найпершою запорукою становлення батьківського авторите­ту. Лише такий сімейний устрій викликає почуття довіри молодших до старших, усвідомлення того, що ми, дорослі, воліємо передати дітям у спадок все найцінніше з того, що маємо самі: знання, досвід, мудрість життя. Лише в благодатній атмосфері злагоди й любові зростуть такі високоморальні якості особистості, як порядність, щирість, доброзич­ливість, працьовитість, пошана до старших тощо.І навпаки, відсутність любові, духовної єдності, довіри і взаємоповаги між батьком і матір’ю призводять до чвар, конфліктів, подружньої невірності. Усе це травмує дитячі душі, породжує неспокій, страждання юних сердець.

 

 

Виховання дитини розглядається народною педагогікою як основна батьківська місія, причому воно не зводиться лише до «виховання через догляд» («Умів дитину породити — зумій і навчити», «Не та мати, що народила, а та, що навчила»).

Ми, батьки, — найближчі для дітей. Саме від нас дитина вчиться мови, засвоює національну психологію, мораль конкретного мікро- соціуму. «З вовками жити, по-вовчі вити», «Який піп, такий і прихід», «Як грають, так і гуляють» — у цих прислів’ях виразно простежується думка про виняткове значення найближчого оточення для формування особистості.

Зразки українського фольклору вказують на тісний зв’язок морально- етичних якостей молодої людини з відповідними якостями її батьків: «Які мама й татко, таке й дитятко», «Яке волокно, таке й полотно», «Яке дерево, такі його квіти, які батьки, такі й діти» тощо.

Особливу роль у вихованні в юного покоління поваги до батьків віді­грає приклад самих батьків: «Краще приклад, ніж наука». Виявляється це насамперед у ставленні батьків до дітей, в основі якого — повага до їх особистості, гідності й честі: «Як батько ставиться до своїх дітей, так і діти ставляться до своїх батьків». — стверджує народна мудрість.

У фольклорі широко відображені стосунки між батьками і дітьми. У наші дні засоби масової інформації пропагують культ дружби між бать­ком і сином, матір’ю і донькою. На перший погляд, у цьому немає нічого поганого, але батькам у жодному разі не варто допускати, щоб ця дружба переходила всі межі, тобто зводилася до панібратства, вседозволеності, рівноправних стосунків. Тоді, за висловом А.Макаренка, «діти називають батьків Петьком або Марійкою,

 

сміються з них, грубо обривають, повчають на кожному кроці, ні про яку слухняність не може бути й мови. Але і дружби тут немає, бо жодна дружба неможлива без взаємної поваги».

 

Щиро бажаючи бачити своїх дітей щасливими, батьки іноді вдаються до надмірного задоволення потреб дитини, тим самим розбещуючи її. Через століття з уст в уста передається заповідь молодим поколінням про те, що сліпа батьківська любов спотворює духовний світ дітей, при­зводить їх до моральної деградації, споживацтва, безчестя («Ой, мамо, мамо, не пести так сина, бо бідная на світі пещена дитина», «Потурай малому, то як виросте, буде тебе на старість бити»).

Слушними є висновки народної педагогіки щодо єдності вимог до дитини дорослих членів сім’ї. Ми, дорослі, маємо бути одностайними у ставленні до дітей, розвитку їх інтересів і потреб, у заохоченнях і по­караннях тощо («Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить», «Де багато няньок, там дитя каліка»).

Отже, засуджуючи так звану «сліпу любов» батьків до дітей, народна педагогіка усіляко підтримує любов і злагоду в родині, рекомендуючи нам, батькам, такі «неписані правила», що передаються із покоління в покоління:

  • не доводити ніжності до пестощів;
  • не перетворювати піклування про дітей у потурання їхнім примхам («Хто дітям потаче, той сам плаче»);
  • любити дитину вимогливою любов’ю;
  • таку вимогливість поєднувати з повагою до дитини, її честі і гіднос­ті («Не кричи, а ліпше навчи», «Учи дитину не страхом, а ласкою»).

У свою чергу, для дітей незаперечним був авторитет батька й матері, тра­диційне визнання його. Підтвердження цього знаходимо як у фольклорі, так і в традиціях родинно-побутової культури та звичаєвому праві українців.

 

 

Зазначимо, що авторитет у родині мав не лише батько як захисник природного стану дитини, взірець мужності й досконалості, але й мати, яка виступала берегинею оселі, носієм любові й гуманізму («Чоловік в сім’ї — голова, а жінка — душа», «Без господаря двір плаче, а без господині — хата»). Слова батьків теж мали незаперечний авторитет («Батьківське слово на вітер не мовиться») навіть для дорослих дітей. Доказ цього міститься в звичаєвому праві українців. В українській родинній культурі був досить поширений звичай розв’язання ситуа­ції зіткнення інтересів старшого і молодшого покоління на користь вшанування батьківських.

Згідно зі звичаєвим правом українців батьки на старість ніколи не залишалися самотніми. Опікувався батьками один із синів: на Лівобережній Україні — переважно молодший син, а на Правобереж­ній &‐ старший, дочки «йшли у невістки». Зазвичай батьки залишали біля себе найслухнянішого сина, і це для молодої особи вважалося і почесно, і вигідно матеріально.

 

 

Проявами поваги до батьків, старших у сім’ї — дідуся і бабусі,

решти представників роду було шанобливе ставлення до родовідних традицій, відображене в поминальних обрядах українців («Зелені діди», «Осінні діди», «Вечеря для дідів»), у переданні із покоління в покоління родинних реліквій, в глибокій шані до предків з вимогою обов’язкового ретроспективного знання кожним українцем свого родоводу не менше як до сьомого коліна тощо.

Значний вплив на виховання у дітей поваги до батьків, старших у роду справляло спільне сімейне святкування родинних урочистостей і християнських свят (Різдва Христового, Великодня тощо).

На перший план виступала консолідуюча, примирлива роль спільних трапез. Батьки своєю поведінкою показували дітям приклад взаємної любові, поваги і розуміння, чистоти взаємин. Такі родинні стосунки були для дітей не лише джерелом задоволення і втіхи, а й великої ви­ховної сили.

Утвердженню поваги до батьків сприяли і традиційні словесні формули — вітання, звертання, прощання, перепрошування. Традиційне звертання до батьків у пошанівній множині — на «Ви», яке мало місце в колишній українській сім’ї, підносило і возвеличувало батьків в очах дітей. Порушити поша- нівний канон навіть у гніві, роздратуванні було неможливо і вважалося великою образою честі й гідності батька чи матері.

На наш погляд, ці усталені норми поведінки під час спілкування мають право на своє існування й зараз.

Як переконуємося, народний педагогічний досвід акумулював до­статньо засобів, спрямованих на виховання у дітей поваги до батьків, що зумовлює потребу їх активного використання нами, сучасним по­колінням батьків, у сімейному вихованні дітей.

 

Народна мудрість гласить: «Дитина що тісто, як замісиш, так і вийшло».

 

 

 

та їхнє гуманне ставлення до дітей та найстарших у родині cellspacing=green‐